СКАЗАННЯ

Божественні сказання земель слов’янських 

Записала Анна Зубкова
За редакцією Володимира Антонова

Переклад з російської 
Катерини Остапущенко та Оксани Скараєвої 
Редактор українського тексту Лілія Берест

        Нині розкажемо вам стародавні сказання, що повертають на Землю Мудрість Правічну! Слухайте правду про яву справдешню! Знання про Бога почуйте!
       
        Любові золотим струмком
        Чарівні слова потечуть,
        Билиці й небилиці з-за обрію казок
        Знову до нас принесуть!
       
        Сонця торкнеться кожного
        Усміх живий, золотий!
        І ніжно, ласкаво обійме
        Спокій усіх чарівний!
       
        Потече по доброму світу
        Пісня — дзвінким джерелом!
        І душі пробудить від сну
        Променів сяйвом любов!
       
        Радість в серцях заіскриться!
        Стане законом добро!...
        Хочеш дізнатись, що треба,
        Щоби це відбулось?

Лада, жовтень 2009

Передмова

       
        На землях, котрі населяли народи, що тепер називають слов’янськими, була особлива культура, особлива традиція передавати знання за допомогою сказань. Це не були уроки, які треба вивчати, але оповіді, де йшлося і про мораль, і про історію Землі, і про прийоми розвитку душі, і про Бога-Творця.
        Вони були розмаїті. Їх переказували на свій лад — залежно від слухачів. Довгими зимовими вечорами їх могли розповідати дід чи баба онукам. Або ж Волхви, що заходили до поселення, оповідали неквапно про те, навіщо і як людям жити, як уникнути хвороб і нещасть, як навчитися жити щасливо й радісно, як поводитися в разі труднощів і лиха. Знання, розказані як чарівні казки чи бувальщина, ставали нагадуванням про те, як Бог заповідав людям жити на землі.
        Сказання ті вчили людей правильно мислити, відчувати й чинити. І це аж ніяк не було нудно. Прекрасні приклади хотілося наслідувати і дорослим, і дітям. І соромно ставало тим, хто про себе натяки неприємні чув у тих сказаннях. Посварені — шукали між собою примирення. А ті, що лихе вчинили, — думали, як помилки виправити.
        Не зовсім так, як колись, прозвучать ці сказання тепер, бо змінилися люди й устрій людського життя вже інакший.
        Але кожен із Нас, Хто говоритиме, спробує відродити головне — духовний підручник має стати цікавою оповіддю, яку надовго запам’ятає кожна душа.
        Зараз неквапливо Один за Одним розповідатимуть Свої сказання Божественні Вчителі. Слухайте!

        ЛАДА
        Сказання про дівицю-золоті коси   
        Сказання про мандрівки Івана  в незнаній країні

        ВАСИЛЬКО
        Сказання про золоту сосну   
        Сказання про Марусю-Ромашку

        КУРГАН-БАШИ
        Сказання про Радосвіта і його рать

        АССИРІС
        Сказання про смерть і Вогненне Серце
  

       

ЛАДА

Сказання про дівицю-золоті коси

        Було це у давні часи… Жили тоді на Русі люди невеликими поселеннями, що складалися з кількох сімей. Жили спокійно, неквапливо й радісно. В любові та злагоді їхнє життя минало.

        В одному такому селищі народилася дівчинка. Росла вона — і що не рік, то гарніша ставала — усім людям на втіху, батькові й матері на радість!
        Поки маленька вона була — і світ навколо неї був невеликий. Дім та садок, та поле недалечко, де пшениця росте, та ліс дальній, куди по гриби та ягоди ходять, та річенька чиста, та озеро.
        Що старшою ставала дівчина — то яскравіше краса її проявлялася.
        І таке в ній усе було ладне й прекрасне, що називали її Ладонька, поки була маленька, а як виросла — Ладою стала.
        Усе в ній було хόроше: і вдачею добра й ласкава, і станом струнка. А як усміхнеться кому зустрічному — ніби зорю світанкову дарує! В очі їй хто зазирне — в неба голубінь шубовсне!
        Та найбільше дивувалися люди золоту її кіс: густе й золоте волосся вона мала. Якщо в коси заплітала його дівиця — ніби колосся стигле, налите сяяли коси! А як розпустить — то мов снопи золотих сонячних променів розсипалися по плечах, огортали її майже до п’ят і осявали все довкола — ніби водоспад світла сонячного ринув!
        Та головну таємницю її краси не всі знали, були це серце любляче, любов до всіх та ласка! Немов світло сонячне золоте з серця її духовного лилося повсякчас — і до людини кожної, і до деревця, і до квітів, і до трав, і до всілякої живності.
        Й усі створіння тяглися назустріч цим теплу та ласці! І змінювалися вони, коли поруч були! Забували тоді про смуток, самі добріші та ласкавіші ставали!
        Тільки судженого вона ще не мала…

* * *

        … Одного разу насунуло на ті землі плем’я чужоземне, на конях лихих налетіло… Кого вбили, а кого забрали в полон до країни далекої…
        Напали ті воїни і на поселення, де дівиця-золоті коси жила…
        Схопив її один чужоземець зі смаглявим лицем, зв’язав, впоперек коня перекинув — та й помчав навзаводи з вітром…
        Приїхав він до шатрів та багать своїх. А керманич їхній головний, як узрів дівицю-золоті коси, закричав щось своєю мовою гучно — й відібрав полонянку. Та й до своїх полонених її помістив. Наказав охороняти її: не для простого вояка така красуня, відвезти її ханові треба в наложниці, і за це — перепадуть їм чималі нагороди та почесті…
        Гірко плакала дівиця-золоті коси, тужила через землю спаплюжену, через людей загиблих, через неволю, в якій опинилася… Від печалі та сліз стало тьмяніти в ній сяйво світла живого, ніби хмарами дощовими затягло небо й не видно стало сонечка…

* * *

        Довго в біді та журбі час тягнеться… А все ж, те, що почалося, завжди має кінець…
        Зібрали воїни зі смаглявими лицями багато полонених із різних земель і привели їх до своєї країни — спекотної від сонця денного, холодної від мороку нічного, химерної звичаями своїми…
        Щодня годували вони полонених лише раз.
        Якось помітила дівиця-золоті коси, що є серед полонених старий чоловік, сивиною убілений. І коли прислужники воїнів роздають їжу, то не дають йому нічого: нащо годувати старого, все одно помре незабаром…
        Тоді, як побачила вона це, підійшла до старого й віддала йому свою їжу з уклоном:
        — Ти попоїж, дідусю!
        Старий узяв їжу, навпіл розділив — собі й дівиці-золоті коси. Та й каже:
        — Добре в тебе серце, красуню! Тільки від журби та печалі слабко стало світло серденька твого до всіх литися-струменіти!
        — Та як же мені не журитися? Змучилося серце в неволі: за землею рідною, за татом, за матінкою скучило! Ланню прудконогою додому б я побігла, лебідкою білокрилою полетіла б!...
        — Не все, що тобі нині бідою здається, — біда. З тієї біди добро може народитися — і для тебе, й для інших людей!
        — Як же не біда це: забрали мене з рідного дому, в неволі тримають і чужоземному ханові в наложниці везуть?
        — Доля твоя, Ладо, що тобі зараз гіркою здається, — щастям великим може обернутися! І стежину любові може прокласти вона крізь багато країн та до різних народів.
        — Звідки ти ім’я моє знаєш, дідусю? Як ти минуле й майбутнє бачиш? Хіба таке можливо?
        — Я і минуле, і майбутнє відаю. Адже минуле — це лише дрібна причина майбутнього! Я ж бо знаю, як такόму майбутньому статися, котре я прекрасним задумати можу! Знаю й те, що для цього робити потрібно.
        — Навчи мене, дідусю!
        — Ходять по землях різних Волхви й мудреці. Й коли знаходять вони душу осяйну, то навчають її знань великих — щоб могла душа любов’ю своєю Землю осявати й інші душі навчати мудрості й любові, доброти й турботи про все живе на Землі.
        Поглянь: от посеред лиха, полонені недоброю волею, — знайшли ми з тобою одне одного!... Мудрість у цім велика!
        Зрозумій: всіляку подію, навіть лихо, що з людиною коїться, задумав Творець на користь велику душі й усьому Творінню!
        — Якщо ти — чародій і Волхв правдивий, якщо ти все можеш, усе відаєш, дідусю, — чому ж ти звідси не втечеш, чому нас усіх не звільниш?
        — Свобода, Ладонько, не лише в тім, що є можливість йти, куди захочеш, їсти й відпочивати, коли забажаєш!
        Моя свобода, дівчинко, в тому, що я живу, поєднаний з усім світом — моєю любов’ю!
        Ніхто й ніщо не в змозі заборонити мені виявляти любов!
        І ніхто не в змозі змусити мене робити те, що не є любов!
        Бо любов моя має Силу Божу: вона — Потік Бога!
        Так, я можу миттю опинитися в будь-якому місці, де забажаю. Але я обрав бути тут, щоб навчити тебе моїх секретів. Бо ти мόжеш їх навчитися! І — через це — багатьом людям на Землі зможеш допомогти! Бо зустрінеш, пізнаєш, відкриєш для себе найбільшу Любов, ймення Котрій — Бог!
        Люди з різних народів розмаїтими мовами — називають Його різними іменами, і може видатися, що в кожного народу свій Бог. Але це не так! Ти чуєш тут розмови полонених різними мовами, і якщо кожен про одне й те саме скаже — по-різному прозвучать слова, але матимуть один смисл. Отак і Єдиного Бога-Творця по-різному називають люди.
        Слухай завжди суть, вловлюй вкладений у слова смисл — і ти вивчиш будь-яку мову значно швидше, ніж якщо просто слова завчатимеш!
        Є в багатьох народів мудреці-пророки, котрі Єдиний Всесвітній Початок відчували собою-душею. Кожен з них для свого народу віщував послання від Бога і Його закони життя людям прагнув передати. Душі ті великі — у Злитті з Єдиним Всесвітнім Богом тепер, після смерті їхніх тіл, перебувають. Справу Своїх земних життів — ті Душі продовжують, долі людей спрямовуючи, підправляючи… І багато народів Їх нині Богами називають…
        — Скажи, дідусю, чому ж стільки зла навколо, стільки сліз проливається, стільки горя та болю, стільки жорстоких людей торжествує?
        — Зло — добру не перешкода! Зло лише зміцнює добро, робить його мудрішим та сильнішим! Той, хто знає Єдиного Бога, має силу і мудрість, щоб протистояти злу!
        Ще тобі треба знати про спокій і терпіння. Коли здається, що зло править подіями в твоєму житті, — пам’ятай про Силу і Мудрість Всесвітнього Бога! І май терпіння, що дає накопичити сили й дочекатися часу, коли зможеш добром подолати зло!
        Не журися надто, як бачиш недобре! Це — як на ріллі: якщо дивитися на темні грудки землі навесні, то лише мудрий орач зможе уздріти попереду золоте колосся ланів! Багато праці й терпіння треба вкласти, щоб — на ґрунті життя — з насіння добра зростити прекрасні паростки й дочекатися пори збирати врожай!

* * *

        Узявся Волхв щодня вчити дівицю-золоті коси:
        — Перше розповім тобі, Ладонько, — як щастя людське сотворюється. Не від зовнішнього походить воно, але від внутрішнього!
        У тебе в серці твоєму духовному — живе любов! Світло її — як промінь сонячний, що все може змінювати!
        Згадай прекрасний схід сонця — і в серці своєму теж сонечко відчуй! Якщо подивишся вперед із серця свого сонячного — то відчуєш цей промінчик світла! А потім так само поглянь назад у глибину найтоншу — і побачиш там Силу Велику Світла Живого Неосяжного! Богом зветься це Світло!
        … Навчилася дівиця-золоті коси промінчик, що любов’ю зігріває, відчувати, інших промінчиком тим зігрівати.
        — Тепер, як навчилася ти променем тим світити із серденька доброго твого, — нехай і крізь руки твої світло тече, і крізь очі нехай проявляється світло, і думки твої нехай світло це осяває!
        Якщо ж бачиш ти, що ослаб промінчик, занурся в глибину найтоншу Світла Первісного, з Котрого всі промені виходять, — і Любов Божа та спокій наповнять тебе!
        Прагни пізнати, наскільки нескінченне велике те Світло Первісне! Навчися слухати, як те Світло Велике звучить, навчись розуміти, чого те Світло Велике хоче…
        В тілі кожної людини є особливі місця, крізь які це Світло Велике може текти. Це — подібно сопілці, на яку грають пастушки. Тоді крізь різні дірочки в сопілці дихання ллється — і стає музикою.
        Так і в тілі людському є потаємні канали, порожнини та вікна. Коли ними Світло Велике тече — дивовижна музика ллється! З цією музикою може народитися пісня! Або ж танцювати під неї можна! І дуже багато людей зможуть відчути цю музику серця. Через це — вони Світло Бога побачать, Любов Бога відчують!
        Спробуй танцювати й співати так, як це Світло звучить!
        … Спробувала дівиця-золоті коси — і пісня дивовижної краси у неї вийшла, всі довкола задивилися-заслухалися, навіть варта про все забула. Затанцювала дівиця-золоті коси — і всі печалі забулися! Ніби промені сонця усього живого торкнулися — і розквітло все навкруги, сповнилося радості й ніжності! Ріка Світла текучого зі струменями співочими лилася над землею, все обіймаючи й голублячи ніжним дотиком! З’єднався голос Лади зі звучанням тих струменів співочих, з’єдналася пісня з Мудрістю Бога, Який промовляє!
        Похвалив Волхв Ладу й промовив:
        — Скоро розлучимося ми. Але мудру пораду ти завжди почуєш у Світлі Великому, поміч Божа завжди прийде з тобою!
        Я відійду тепер туди, куди ти не зможеш зараз піти за мною. Але серед Тих, Хто тобі допомагатиме, я буду завжди!
        Навчилася ти, слухаючи серцем духовним, розуміти Божі думки! І слова людські будь-якою мовою здатна тепер розуміти. І зможеш із кожним — його мовою говорити. Бог тебе поведе. А ти про Нього людям пісні серця співатимеш!

* * *

        І справді розлучили бранців.
        Привезли їх на ринок невільничий і стали продавати: жінок окремо, чоловіків окремо. Ніби вироби коштовні, тканини чи прикраси — виставили на продаж людей…
        Поголос про дивовижну полонянку почули й у ханськім палаці.
        І розповіли слуги ханові, правителю тієї країни, про дівицю-золоті коси:
        — Невільницю, пане, на ринку бачили ми. Вона — прекрасна, як вранішнє сонце! Коси її — подібні до золота, а шкіра — біла, немов молоко! Подейкують, що вона співає пісень, оповідає сказання й танцює — і на всій землі ніхто не зрівняється з нею у цьому!
        Охопило хана бажання заволодіти дівицею-золоті коси, він заплатив за неї стільки золота, скільки ще ніколи не віддавали на невільничім ринку…

* * *

        Привели нову бранку до хана. І справді — гожа: коси — мов щире золото, очі — як неба блакить!
        Каже їй хан:
        — Покажи, як ти танцюєш, заспівай мені своїх пісень!
        Я тепер — твій єдиний пан! Якщо добре мені служитимеш — відмови ні в чому не знатимеш: прикраси найкращі, строї шовкові — все в тебе буде!
        Став так хан говорити з нею. А вона йому його мовою відповідає:
        — Не потрібні мені прикраси золоті, строї шовкові! Відпусти мене, хане, додому, на землю мою!
        І заспівала пісню — та так, що хан заслухався і навіть сльози до очей підступили!
        Він побачив усе, про що співала дівиця-золоті коси: лани просторі, золоті від стиглого колосся, сповнені тиші ліси правічні, ріки спокійні й величні, що неквапно несуть свої води.
        Немов лебеді білокрилі у високості, неслися слова пісні. Були в тих словах дивовижні радість, любов і свобода, де вільно й щасливо жити душі!
        Та замість того, щоб відпустити полонянку, хан сказав:
        — Не відпущу тебе ніколи! Ти прекрасна, як сонце! Твій голос подібний до золотої ріки, він п’янить мене сильніше, ніж вино! Ти будеш моєю!
        Став хан догоджати дівиці-золоті коси — щоб полюбитися їй. Подарунки дорогі робив: персні та браслети, вбрання та пахощі.
        А вона — все про волю говорить:
        — Не співає пташина, народжена вільною, в клітці, навіть якщо клітка та — золота! Птаха, звикла до волі, — у небі крила розправляє!
        І не полюбить серце за наказом! Відпусти мене! Коли ти силою любити хочеш змусити — сам же й убиваєш любов! Любов може бути лише вільною! І бути полонянкою — її не змусиш!
        — Але я купив тебе! Ти — мені належиш! І — підкоришся!
        — Це — зла воля твоя, що дозволяє тобі мене в полоні тримати! Відмовся від зла у собі — й лише тоді про любов справжню дізнатися зможеш!
        — Але ж — я такий багатий! У моїй скарбниці не злічити золота й коштовностей! Багато земель належить мені! Багато людей мені коряться! І все це служить мені, належить мені від народження, за правом спадку мого! Мій народ, мої люди — на те й призначені, щоб працювати, збільшувати моє багатство!...
        — Ні! Зовсім не в тім людей призначення, щоб примножувати багатство земне тобі, ще комусь чи собі! Призначення людини — інше! Воно — високе й прекрасне!
        При народженні зовсім інше отримує в спадок людина! Великий дар вона має від Бога: може вона стати душею подібна — самому Творцеві! І стане тоді з Ним Одне!
        Якщо ти гадаєш, що багатство і люди належать тобі, в такому разі ти — поганий правитель! Бо все належить лише Творцеві!
        І якщо — за народженням — ти очолюєш країну й народ, то багато доброго міг би зробити для людей! Праведний правитель — належить своєму народові! І добро чинить — країні своїй та підданим своїм!

* * *

        … Минав час.
        Якось попросила дівиця-золоті коси хана:
        — Ти казав, що будь-яке моє бажання виконаєш. Виконай же одне моє прохання!
        — Виконаю, якщо не в тому прохання, щоб відпустити тебе, — хан відповів.
        — Дозволь мені раз на тиждень для всіх людей на площі танцювати й співати.
        Погодився хан виконати прохання Лади, але з тією умовою, щоб одягалася вона за місцевим звичаєм: щоб ніхто не бачив лиця її прекрасного й кіс золотих, щоб йому одному краса її належала. І супроводжувати її має завжди озброєна варта: щоб не викрали її. Й пообіцяти вона має, що не втече.
        І дала Лада таку обіцянку.
        … Було в тім місті особливе місце — площа. А на ній — за мармуровою огорожею — чисте джерело. І дерева прекрасні довкола росли.
        Те джерело належало всім. І хан, і мандрівник простий, і житель усякий — могли напитися з того джерела води найчистішої. Добрі руки в давні часи виклали з каменів чаші для води, посадили дерева. А неподалік були ставки протічні, до яких підходили тамувати спрагу тварини. Були також ставки для людських омовінь.
        Завжди безліч народу збиралося там. І подорожні з далеких країн, і найрізноманітніший люд — усі приходили напитися води, посидіти в затінку дерев, послухати жебоніння струменів і шелест листя… Часто виступали там факіри й мандрівні артисти, проповідники й музиканти…
        І стала Лада раз на тиждень співати й танцювати там для людей. І любов її — заповнювала увесь простір довкола! І слова пісень її були добрими й мудрими: про те, як зло викорінюється, як добро примножується, як світло душі розкривається, як на Задум Творця людина може жити на Землі.
        І кожен, хто слухав, — у словах її пораду мудру для себе чув: ту, що йому зараз потрібна.
        І пішов поголос по всій окрузі про діву з ханського палацу. З віддалених місць люди стали приїздити, щоб чудесних пісень її послухати. Бо вкладала вона у свої пісні ту мудрість, що від Волхва пізнала. А також — ту, що у звучанні Світла Великого Співочого сама чула.
        Говорили люди, що навіть вода в джерелі ставала цілющою від її пісень! І багато хто зцілювався від недуг своїх!
        Або, може, це ті пісні її — душі змінювали та зцілювали? Адже кожен, хто слухав, чув у них заповіді добра та любові. І ті, хто брали це в своє життя, — очищувалися й змінювались. А відтак зникали хвороби та біди з їхніх життів.
        А Лада виходила щотижня до джерела та промовляла:
        — Нехай тече Любов Божа — як світло сонячне!
        Нехай тече Вона — як води чисті!
        Якщо відкритися цьому Світлу Великому Божому — то потече Воно крізь наші тіла Потоком чистим, прозоро-золотистим, цілющим! До кожного куточка наших тіл і душ впустимо Його!
        Зцілить і очистить це Світло Живе і тіла, і душі — якщо душею з Любов’ю Божественною гідні ми злитися!
        Та й починала вона танцювати. І все навколо занурювалося в струмені Світла Живого, що все омиває, очищує, зцілює!
        А потім вона співала про любов сердечну до всього живого — і в багатьох душах, що слухали її, любов спалахувала, яку хотілося дарувати кожному створінню на Землі!
        … Коли розходилися люди з площі, то пісні Лади й далі лунали в душах і вчили добра та любові — у словах, вчинках і думках. Ніби налаштовувала вона душі на новий лад: щоб одне з одним люди ладнали, в ласці й спокої жили, щоб добро і світло дарували всім іншим, що довкола живуть.

* * *

        А хан дедалі сильніше прагнув любові прекрасної діви…
        Тож скликав він усіх віщунів, ворожбитів, цілителів — щоб спитатися в них поради чи засобу: як завоювати любов Лади?
        І стали вони давати йому різних порад. Одні — казали прикраси дарувати гарні. Інші — зілля пропонували приворотні. Треті — хитрощі вигадували лукаві…
        Проте жодна порада недобра не допомогла ханові завоювати любов прекрасної діви.
        Ті ж з гостей, хто був мудрий, — з дівою розмовляли та мудрість свою так примножували.
        А діва золотокоса говорила ханові:
        — Поглянь: ти зілля мені підносиш приворотне — і бачу я, що не любиш ти мене, а лише володіти мною хочеш!
        Ти даруєш мені каміння коштовне — а я бачу рабів, котрі його в підземеллі тяжкою працею видобувають!
        Ти даруєш мені золоті прикраси — а я бачу воїнів загиблих та понівечених у битвах, де це багатство здобувалося, чую стогони жертв пограбованих та принижених, бачу їхні сльози!
        Ти пригощаєш мене наїдками вишуканими — а я бачу діток голодних в хатинах убогих царства твого!
        Не в радість мені твої дари! Не хочу я їх брати!
        … Тоді хан, щоб завоювати любов Лади, став… багато доброго робити для підданих своїх.
        Слухаючи ж її пісень про правителів мудрих, теж намагався так чинити — щоб сподобатися їй…
        Дедалі більше доброго став він робити, але так і не погоджувався на волю її відпустити…

* * *

        Одного разу, коли Лада танцювала й співала біля джерела, серед подорожніх опинився один юнак. Був це дервіш із братства Чистих духом. Він ішов світом, проповідуючи добро, й шукав з’єднання душею із Сонцем Божественним, Що сяє з найтонших глибин, даючи життя всьому сущому.
        Він побачив Світло Велике, з Котрим зливалася діва душею, коли танцювала, побачив те Велике Сонце, яке шукав: Воно — так яскраво сяяло в ній і струменіло потоками променів, коли вона співала!
        Він дістав свій ситар* — і заграв співзвучно з її співом і танцем… Дві душі залунали в такій гармонії, що завмирало все навкруг, прислухаючись до Божественних звуків…
        Відкинула Лада чадру — засвітилися, розсипалися її золоті коси, засяяли ясним світлом очі!
        І коли закінчила співати Лада, підійшов до неї з поклоном юнак і промовив:
        — Ходімо зі мною, Красуне! Увесь світ має твої пісні почути! Бо Любов Всеосяжна живе в тобі! І чують — через тебе — Голос Божий душі людські!
        Відповіла йому Лада:
        — О юначе з очима, що схожі на нічне небо, в котрих сяє світло всіх зірок! Я хотіла б іти з тобою по землі! Але я — рабиня хана і не вільно мені піти: ось — варта, що охороняє мене. І навіть якщо я втечу — їх стратять за те, що не втримали мене. Й інші воїни шукатимуть мене день і ніч… Знайди спосіб, щоб звільнити мене…

* * *

        Тоді юнак пішов до хана в гурті цілителів і ворожбитів, що намагалися допомогти ханові завоювати любов Лади.
        Хан прийняв юнака на ймення Хазрат і запитав:
        — Ти — молодий. Чи знав ти сам любов, щоб навчити іншого, як завоювати любов прекрасної діви?
        — Так, я молодий, — відповів юнак. — Але я витратив своє життя на розуміння природи любові й пізнав її велику таємницю. Про це я й хотів тобі розповісти.
        — Я перепробував усі засоби, що мені пропонували, але вони не допомогли. Я — знемагаю! Я — став бранцем моєї пристрасті! Я став… бранцем моєї власної рабині — і не в змозі позбутися її кайданів! Навіть якщо я вб’ю її — то не звільнюся з цього полону, бо так і не отримаю омріяної взаємності!... Або ж, навіть якщо вб’ю себе, — то ця пристрасть піде за мною в потойбіччя!... І що ж це за таємниця, що здатна звільнити мене від мук?!
        — Таємниця — дуже проста! —відповів Хазрат ханові. — Коли хтось наспрáвді любить, то він нічого для себе не хоче, але робить добро тому, кого любить. В цьому і є та велика таємниця любові, що відрізняє її від порочних пристрастей і бажань!
        Нещасливі ті, хто жадають чужої любові!
        Щасливі ті, хто любов дарують!
        Відпусти Ладу, якщо ти справді любиш її не заради себе, а заради неї!
        — Ти сам покохав діву-золоті коси і хочеш підступом забрати її з собою!
        Що ж, обіцяй мені, що ти заплатиш мені викуп: я її відпущу, але тебе — стратять! І вона навіть не дізнається, що ти викупив її ціною власного життя! Згоден?
        — Згоден, — відповів Хазрат. —Але спершу я маю навчити тебе секрету, що розкриває сердечну любов…

* * *

        І навчив юнак хана, як очистити, а потім ростити своє серце духовне — і посилати з нього любов усьому творінню, усьому, що живе на Землі!
        Послухав хан юнака, бо про те саме Лада співала у своїх піснях, та не хотів він раніше слухати її поради.
        І що сильніше горіло сяйво в серці духовному хана — то легше ставало йому. Ніби впав тягар, що мучив його стільки часу гризотою пристрасті!
        І зрозумів він, що звільнився від болісних пут. Спокійна і ніжна любов сповнила його серце.
        Зрозумів тоді хан закони любові — і щастя велике охопило його! Те, про що говорила йому дівиця-золоті коси, пізнав він тепер на власному досвіді! Відчув він радість велику!
        Покликав він Ладу і мовив:
        — Ти вільна! Можеш піти одна чи з оцим юнаком — і співай усьому світові своїх пісень любові!
        Подякувала Лада ханові та сказала:
        — Бачу, що ти тепер зможеш дарувати — а не тягти до себе й привласнювати!
        Будь щасливий, хане! Тепер ти станеш великим правителем! Бо пізнав щастя від дарування свободи і щастя іншим! Ти тепер зможеш мудро правити країною!
        Хазрат також подякував ханові.
        Відпустив хан їх обох.
        Заспівала Лада ханові прощальної пісні, сповненої любові та вдячності.
        А хан, слухаючи, з подивом відчував та вивчав у собі щастя: і справді, наскільки ж, виявляється, прекрасно — дарувати щастя іншим!
        Усім придворним було невтямки, чому хан так вчинив, вони гадали, що юнак зачаклував його.
        А хан дивися услід юнакові та Ладі й щасливо всміхався…
        Раптом він відчув ніжний дотик іншої душі. Але так — тільки Лада вміла торкатися на відстані своїм світлом душевним!
        Насправді ж, це нишком підійшла одна з невільниць його. Вона заспівала пісню про свою любов до нього.
        — Ти співаєш так, як тільки Лада вміла співати! Як це можливо?
        — Я покохала тебе з першого погляду, о могутній! Просила я Ладу — і вона навчила мене співати так, щоб любов у пісні так сильно звучати могла… Вона знала про мою до тебе любов…
        — Заспівай ще, — попросив її хан.
        Вона заспівала — і взаємна любов розгоратися стала у хановім серці…
        Невдовзі ця колишня невільниця стала дружиною хана…
        І багато що змінилося в житті тієї країни на довгі часи.

* * *

        А Хазрат і Лада йшли по землі…
        Йшли вони — й про життя і любов співали пісень, що пробуджували та зцілювали душі.
        Побували вони і в тих місцях, де народився Хазрат. І казали йому люди:
        — Не можеш ти одружитися із дівою з іншого народу, іншої віри…
        Пояснювали їм Хазрат і Лада, що не різняться їхні віри, бо єдиний Бог, що створив і сонце, і зірки, і Землю, і все, що на ній живе…
        Слухали їх люди й дивувалися…
        Потім прийшли вони в ті землі, де раніше жила Лада. І говорили там люди:
        — Як ти можеш любити юнака зі смаглявим лицем?! Згадай: люди з його племені нападали на землі наші!...
        Говорила їм Лада:
        — Не відповідає людина за вчинки інших!
        І ще: єдиний Батько-Творець — і в тих, що мають смагляву шкіру, й у тих, хто має шкіру світлу!
        А за вчинки свої — кожен відповість перед Богом!
        І зрозумійте, адже не буде ворожнечі між людьми, якщо законів Творця всі люди дотримуватись будуть!
        … І йшли вони по Землі і співали пісень прекрасних.
        І в багатьох народах люди довго потім ці пісні пам’ятали й співали. Душі — любові навчалися!...
        … Знайшли вони місце, де збудували дім і сад посадили.
        Потім були у них діти. Одні мали шкіру смагляву і золоті кучері. Інші — світлу шкіру й темне волосся. Але прекрасними були всі ті душі: сповненими світла й любові!
        …Ширився розголос — і приходили люди навчатися у Хазрата і Лади. І вже не стало кордонів для любові й добра між людьми в тих краях! Люди ті стали жити за Словом Божим, кожен тепер душею відчував Бога Живого — єдиного для всіх людей Творця і Отця!
 

Сказання про мандрівки Івана  в незнаній країні

       
        Давненько це було… Втім, люди — не те, щоб сильно відтоді змінилися…
        … Жив собі Іван. Мав він батьків: і тата, й матусю. І Отця-Бога він знав. І Землю-матінку любив-шанував.
        І от раз така з ним історія трапилась… А що в ній правда, що казка — вам вирішувати…

* * *

        Пішов якось вранці Іван до лісу прогулятися: і з красою природи позливатися, і з Богом поспілкуватися. І кошик для ягід лісових прихопив.
        А в лісі прийшов він до сосни великої світлозарної — з тих, які деревами сили називають. Такі дерева створюють навколо себе поля силові, що очищують тіла й душі людей — тих, котрі праведно живуть і тому здатні Святе душами сприймати, співналаштовуючись із Божественним, що проявляє Себе у Творінні.
        Влаштувався Іван біля сосни, спиною до стовбура прихилився — щоб Тонкістю й Чистотою Святими наповнитися.
        Аж раптом побачив Божественну Душу — Жінку прекрасну, що вся була зі Світла Божественного й від Отця-Бога сходила.
        І каже Вона:
        — Іване! Настав час тобі — й іншим людям допомагати, як допомагав тим, хто жив у селищі твоєму! Ти згоден?
        — Так.
        Обійняла Івана Жінка Божественна — розчинила в Собі. Та й понесла до інших країв.

* * *

        Отямився Іван в іншій країні, під іншим деревом сили. Кошик його поруч стоїть. Звівся Іван на ноги, кошика підхопив. Озирнувся, здивувався — та й пішов дивитися, щό ж це за країна така невідома, де він опинився?
        Довго йшов чи ні — їсти йому захотілося.
        Бачить — яблуньки ростуть, від стиглих плодів до землі гілки схиляють. Підійшов до дерева, зірвав яблуко. Та щойно відкусив — як на нього чолов’яга біжить із лопатою, ніби вбити хоче. Кричить:
        — Ти що це мої яблука крадеш?!
        — Пробач, добрий чоловіче, не знав я, що це яблуко твоє! Думав, воно яблуньці належить і що яблунька рада змученого подорожнього своїм яблучком пригостити!
        — Ти звідкіля такий розумний узявся? Чи не з неба гепнув? Де ж це бачено, щоб яблука нічиїми були?! Позаяк вкрав у мене яблуко — мусиш за це відпрацювати! Йди до мене в найми, інакше відправлю тебе на суд до царя!
        — Добре, відпрацюю тобі!
        — Отак воно краще!
        Став Іван у чоловіка того працювати. Будь-якій справі раду дає! Все в руках аж танцює! В городі попрацює — все росте-буяє! В саду — все достигає-плодоносить!
        Діти того чоловіка — Івана полюбили: про все його розпитають, а він їм — і відповідь дасть, і розуму навчить, і про любов-доброту розповість, і приклад добрий покаже.
        «Раз вже опинився тут, — міркує Іван, — отже, Отцю-Богу це потрібно! Буду людей від користолюбства лікувати! Дітей доброти навчатиму! А там — побачимо, що буде: може, відшукаю спосіб, як додому повернутися…»
        А чоловік був хитрий, бачить вигоду свою від наймита! І грошей йому не платить. А Іван — і не просить нічого. Тільки молока ковток та хліба шматок — тим і ситий.
        Чоловік дивується: «Вигоди собі не шукає… Ніби — глупак! Але в чім сила його? — не збагну ніяк!»
        А Іван і чоловікові тому слово добре й мудре каже:
        — Доброта — не глупство!
        Хитрість — не мудрість!
        Простота — не бідність!
        Жадібність — не багатство!
        Ти от — нащо живеш?
        Багатства земного — на той світ з собою не візьмеш!
        Що доброго по тобі — на землі залишиться? Чим тебе люди згадають?
        Що за життя ти свого такого — надбаєш того, що від тебе не відніметься після смерті тіла твого?
        Що Отцю-Богу про життя прожите розкажеш?
        — А ти, розумахо, нащо живеш?
        — Я живу, щоб кожен день земний хоч трохи прикрасити любов’ю і добротою!
        Бо саме тáк Бог людям заповідав жити на Землі: добро для інших чинити й дбати не про себе!
        Нехай сьогодні те, що я зробив, просте й мале, нехай навіть про це ніхто не дізнається, — але я служитиму добру! Як сонце, що сходить вранці, буду серцем усіх людей осявати й до всіх любов виявляти!
        — От ти про любов говориш, а де вона — любов? Не видно! Вигода править життям, та ще сила! Й аж ніяк не любов! — чоловік на те.
        Іван йому каже:
        — Сам собі ти шкодиш, ніби найлютіший ворог! Життя своє занапащаєш! Нікого не любиш! Той любові не пізнає, хто лише про себе дбає!
        А чолов’яга знову своєї:
        — Та як же це: себе не любити, для іншого жити, іншому віддавати, а не про себе дбати? Це ж вийде: собі шкодити!
        Бо якщо одному щось вигідно, —іншому збиток! Якщо один щось має, в іншого це — забрали! Чи не так?
        — Тьху! Що за країна така у вас? Навіть в головах у вас думки ніби навиворіт! В неправді всі заблукали!
        Сам поміркуй:
        Якщо над моєю хатою сонце світить — то й над сусідською воно сяє!
        Якщо ж у хаті сусіда мого хвороба заразна з’явилася — то й мені в тім біда та печаль. Бо всі від цієї біди занедужати можуть, якщо хвороби не лікувати!
        Так і любов: якщо над однією хатою зійшла — все довкола осяває!
        Але так само й ненависть, жадібність, заздрість: вони — як хвороби заразні! Якщо вони десь завелися — все навколо вражають!
        … Частенько Іван з чоловіком про призначення життя говорили, про доброту сердечну сперечалися…
        Та тільки бачить Іван, що не всім — слова мудрі в науку…
        І вирішив він, що настав йому час далі йти.

* * *

        А тут прийшла до того чоловіка вдова-сусідка, що в нужді та злиднях жила. Просить мішок борошна їй позичити. А чоловік жадібний каже:
        — Ти мені з відсотком віддаси — вдвічі більше, ніж взяла!
        Заплакала жінка бідна:
        — Як же я так багато віддати зможу?
        Іван це побачив — і каже жінці:
        — Візьми мене в наймити: я тобі допоможу! Я цьому чоловікові за його яблуко — вже відпрацював. Тепер — у тебе попрацюю. Ти йому вдвічі віддаси — у тебе ж вчетверо залишиться!
        Чоловік наймита відпускати не хоче.
        — Не ходи до неї! В неї четверо дітей з-за печі визирають, їсти просять! Вона тобі хліба не дасть, молока не наллє!
        — Я тобі за яблуко твоє — відпрацював! А тому вільний іти, куди хочу! — відповів йому Іван.
        Тут діти чоловіка прибігли, стали Івана за поли свитки хапати:
        — Лишися! Нам без тебе сумно буде! Хто нам казку розповість? Хто радість покаже? Хто розуму навчить?
        А Іван їм на те:
        — Та я ж не в далекі краї від’їжджаю! Приходьте й ви в гості до сусідки вашої та до діток її! Гостинці приносьте! Я вас доброти навчав, і хто урок мій засвоїв, — той не в казках про добро розумуватиме, а справи добрі чинитиме!
        Діти до батька прибігли:
        — Татку, татку, подаруй сусідці мішок із борошном!
        Чоловік подумав та й каже:
        — Гаразд вже, бери задарма, годуй своїх дітей!
        І стало в нього на серці легко й тепло, як раніше — і не бувало ніколи…
        Тут Іван усміхнувся:
        — Отже, не дарма я в тебе попрацював!
        Удовиця очам та вухам своїм не вірить! Дякує, аж не тямиться від щастя!
        А Іван і каже:
        — Ця радість — ще не щастя! Ще не таке буде!

* * *

        Узяв Іван на плечі мішок з борошном та й пішов із бідною жінкою.
        Прийшли до хати. А там — сум та й годі… Діти бліді, худющі на печі холодній лежать, їсти хочуть… Журба-печаль у хаті — немов дим висить…
        Каже їм Іван:
        — Годі вам на печі лежати й носами клювати!
        Від печалі — прибувають болячки! Від журби — примножується горе!
        А від любові та радості — життя щастям сповнюється!
        З думок світлих, з радості в серцях — нехай кожен ваш день починається! Добрими вчинками нехай день продовжується! Світлим спокоєм нехай день завершується!
        Ви тут, діти, чистоту скрізь наведіть, хату підметіть! Обідати скоро будемо!
        А сам — пішов корову доїти. Та й дівчинку старшу з собою покликав.
        Став він доїти, ласкаво до корівоньки говорити. Приємно корівоньці!
        І дівчинка корову гладить, тішиться. Просить:
        — Можна — і я подою?
        — Чому ж ні?...
        І надоїли вони так молока — вчетверо більше, ніж завжди!
        Принесли — й усім по горнятку налили.
        Тут Іван став тісто місити — воно під руками так і росте-піднімається! Діти дивуються: можна — й ми?...
        А тим часом Іван покликав хлопця старшого надвір. І нарубали вони дров.
        Молодші діти дрова носити й складати стали…
        Тут і пічку Іван затопив, напік і хліба, й бубликів, і струцлів…
        Діти тішаться, вдова дивується…
        Тижня не минуло, як забули про злидні і вдова, і діти її!
        Став тоді Іван дітей вчити матір тішити: світло та любов з сердець випромінювати.
        І роботи всілякої навчив їх: доньку старшу — корову доглядати, хліб пекти, сина старшого — дрова рубати, пічку топити, до лісу ходити й гриби солити, молодших — прати, прибирати. Й усіх — усім у всьому доброму допомагати навчив!
        Та й сусідські діти стали в гості приходити, гостинці приносити.
        І вийшла у дітей дружба міцна між собою!
        Бачить Іван: на багато років вперед зерна добра він тут посіяв! Довго тепер сходи ростимуть! В доросле життя увійдуть ці діти з добрими серцями, з працьовитими руками! А отже — й для решти людей навколо життя добрим і прекрасним зроблять!

* * *

        Отже, зібрався Іван в дорогу, попрощався. Та й далі йде.
        Дивиться він, як у тій країні народ живе. А живуть люди без ладу й складу…
        Іван то в одній хаті поживе й поради добрі залишить, то в іншій світло любові розгнітить. Бувало, лише всміхнуться люди один одному — і по-доброму на світ дивитися починають!
        … Йшов так Іван, йшов — та й бачить якось: живуть в одній хаті чоловік із дружиною, та не ладнають між собою.
        Хоч би що чоловік зробив, — дружина йому всупереч скаже: це не так, і те не так… І хай би що дружина зробила, — чоловік супиться: і дивиться вона не так, і каже не те… Так щодня і сваряться…
        Живуть ніби разом, а куди глянь — усе нарізно… Щодня лаються та сваряться, через дрібницю найменшу — кривда й образа!...
        Почув Іван, як чоловік із дружиною сваряться — та й постукав до них у двері, води напитися просить.
        Відчинила дружина, верещить грубо:
        — Забирайся геть, прошаку! Немає в нас нічого зайвого!
        А Іван їй у відповідь:
        — То водички б попити, дорога мені ще далека… З лісу йду, ягоди стиглі несу, вас би пригостив!
        Тут чоловік про ягоди почув, на дружину кричить:
        — Стане тобі води, не збіднієш! Впусти його, нехай води нап’ється — та ягід нам дасть!
        Сів Іван на лавку. Ягід насипав у мисочки для господарів. Глечик води узяв, ковток відпив. Та й мовить:
        — Вам би дітей у хату: радості б додалося, сварок поменшало б!
        — То ми давно хочемо, тільки ось… — чоловік та дружина кажуть… Й одразу почали одне одного звинувачувати й сварити…
        А Іван їм:
        — Яке ж дитя захоче в таких батьків жити, сварки їхні слухати? Всі діти — в любові мають народжуватися і рости! А любов — вона не свариться, не заперечує! Любов — змінює! Добра людина — гожа! Сердита — зловорожа!
        — Що ж нам робити? Навчи: як нам не сваритися? — питаються чоловік і дружина.
        — То це — просто! Навчили мене мої батько й мати всупереч чужому хотінню не хотіти, слово неласкаве ніколи не говорити, образи завжди пробачати, слів чужих образливих не пам’ятати. А хто колишнє зле згадає, той добро — в собі втрачає!
        От і вас тепер цього навчу! А щоб легше вам було — ось моя проста порада: як закортить кому слово гнівне мовити, то набери в рота води — і мовчи, доки в серці любов не відчуєш!
        Смачна у вас вода, цілюща, за місяць і зцілитеся! А як іще про дитя подумаєте ласкаво та любов’ю сердечною цю мрію свою зігрієте, поки мовчатимете, — то за рік вам диво буде: народиться у вас дитя добре!
        Так сказав Іван, ягід ще залишив — і далі пішов…
        … Чи багато води випили ті чоловік із дружиною? — не знає ніхто. Тільки, кажуть, відтоді припинилися в них сварки.
        А за рік-два діти в них стали народжуватися. Та й приказка в тих краях лишилася: «мовчить, ніби води в рота набрав!» А чому так говорити всі стали — забулося вже…

* * *

        Йде далі Іван по тій країні… Йде — та й чує: жінка пісню сумну співає гарно:
        «Солона роса на сірих очах,
        Руса коса — у білих снігах…
        Мій чоловіче, де ж бо ти, де?
        Як я проґавила щастя своє?...»
        Іван її питається:
        — Чому твоя пісня така сумна? Чому живеш ти одна?
        — Тому й живу в світі одна, що нікому я непотрібна… Немає ані чоловіка, ані дітей… Як же мені за свою долю не журитися, як же на життя не ображатися?
        — Припини немочі свої любити! Припини плакати про себе!
        Сама допоможи іншим — і вони допоможуть тобі!
        Ти ж — іще молода! І співаєш гарно! Візьми до себе дитя-сирітку — й зроби її щасливою! Дивися: у вашому селі є сирітка, візьми її до себе! Станете жити вдвох у любові й добрі — і зміниться ваше життя, усміхнетеся ще новій долі своїй!
        Здивувалася жінка й зраділа:
        — І то правда! Годі вже жити для себе, чекати щастя від долі та журитися про себе! Візьму сирітку в доньки!
        — Добре ти вирішила, красуне! — каже Іван. — Той, хто іншим допомагати стане, — з усякого лиха та хвороби встане! Радість у нім зросте, сила пробудиться! Усе добре, що він задумав, — здійсниться-збудеться!

* * *

        Чи довго йшов Іван, чи ні, а всюди, де він пройшов, у душах насіння добра проростало!
        А де люди одне одного люблять — там і мир, і лад, і радість Божа у серцях тих людей прибуває й зростає!
        … Прийшов він іще в одне село — а там рекрутів у військо царське набирають. По десять літ у війську царськім солдатам треба служити. Й далеко не всі живими повертаються, бо їхній цар Мокій воювати любить і завжди для війни привід знаходить…
        По всьому селу плач та стогін!...
        Побачив Іван, як дівиця із хлопцем прощаються, сльозами вмиваються.
        Хлопець каже:
        — Забудеш ти мене за десять літ, що у війську служитиму…
        А дівчина йому на те:
        — Ніколи тебе не забуду, чекатиму тебе вічно!... Тільки повертайся!...
        Каже Іван хлопцеві:
        — Хочеш, я замість тебе до війська піду? Охоче б я подивився: навіщо це військо тримають, від якого стільки сліз та горя довкіл?!
        — Невже сам, з доброї волі, — замість мене служити підеш?!
        — Піду.
        Стали молоді йому в землю кланятися, дякувати.

* * *

        Отак і став Іван солдатом.
        Та тільки змучилися з Іваном начальники: все в нього питання та роздуми. А в армії аж ніяк так не можна! У війську думати не належить, треба тільки накази виконувати: один-два, один-два, плі!
        Кажуть йому:
        — Будемо вчити тебе науки воїнської.
        А Іван їм:
        — Знав я, що є наука, наприклад, про те, як сад посадити. Є наука, як хліб ростити, як хату будувати. Та не знав, що є наука, як людей нищити!
        Злякалися начальники: так і до бунту недалеко! А як один почне — іншим теж заманеться! Наказав воєвода його заарештувати і на суд до царя відправити: «Він — заколотник і бунтівник, не хоче марширувати, не хоче воювати! Розмови провадить небезпечні, до заколоту підбурює!»
        Заарештували Івана й повезли до царя Мокія на суд.
        …Привели Івана до царя…
        А цар Мокій вдачу мав грізну та запальну. Коли що не по нім — одразу страчував: кого — на палю саджав, кому — голову рубав.
        Тому й війна у тім царстві ніколи не закінчувалася: не міг цар Мокій у мирі з сусідами жити! Посвариться — і давай воювати! Люди гинуть, країни убожіють…
        А цареві — тільки втіха, коли є, з ким воювати, кого судити, кого страчувати.
        Цар аж руки затирає, суд вершити хоче: поглумитися з Івана задумав, страхом його насолодитися, владою своє похизуватися!...
        Став він Івана стратою лютою і смертю страшною лякати. Аж бачить, що Іван… не боїться… І цікаво стало йому: чому так?
        От він і запитує:
        — Що це ти, Іване, смерті не злякався?
        — Ніколи я лихого в житті не робив, завжди по совісті чинив! Чого ж мені боятися?
        Та й знаю я, що душею не помру: смерть бо тільки над тілом владна, в тіло нове душа потім вселиться…
        Якщо жити не за своїм хотінням, а за Божим велінням, — то смерть не лякає людину! У Божих руках — моя доля! Усе ж бо вершиться з Його задуму й волі!
        — Оце так!... — цар Мокій аж отетерів, бо зроду не чув таких слів… — Тоді відповідай мені: чому, шибенику, не хочеш ти у війську моїм воювати?
        — Тому не хочу, царю, що спершу я зрозуміти маю, супроти чого війна, за що я маю в людину стріляти, життя її позбавляти? Якщо немає тому причини — можете мене стратити, а я не стрілятиму!
        — Стратимо! Певна річ, стратимо! За цим не забариться! Ти бач, якої заспівав! Якщо кожен у війську стане розуміти, за що воювати, — так же й війни не стане!
        — То хіба ж це — погано?
        Але якщо зрозуміє людина, за що служить, — то й війська не знайдеш надійнішого! Якщо кожен у війську знає сенс того, що робить, чому служить, — таку рать не злякати, таке військо не підкупити, таких воїнів не перемогти!
        А війни без сенсу — не стане!
        Цар Мокій аж упрів, так обурився:
        — Та як же це — геть не воювати?! Це ж… з давніх-давен заведено: що не поділили люди, за те — бійка! І, хто сильніший, — той і володіє!
        — Так усе ж можна миром вирішити, по-доброму поділити!
        Може, треба інакше вирішувати: кому потрібніше — той і володіє?
        От за що тепер у вас війна? Що ти з царем Дермідоном не поділив?
        — Так за це саме й війна! Відшукав він за тридев’ять земель і захопив у полон Василину Премудру! І тримає її у себе в темниці! А я чув, що той, хто премудрість надбає, — той над усім світом владу має! Відвоюю в нього Василину — і стану усіма царствами й землями володіти! Нікого не буде сильнішого за мене!
        — Та хіба ж той премудрістю володіє, хто Премудру в полоні тримає? Хіба можна від цього розумнішим стати? Яка ж користь від премудрості, що під замком тримають, а в житті не використовують?
        Користь — лише від тієї премудрості, що в життя втілюється!
        Премудрість же — лише за доброти сердечної в людині зароджується!
        І тільки з любов’ю душевною премудрість звершується!
        Хочеш? — стану твоїм послом, з Дермідоном-царем вас помирю, із дочкою його тебе одружу? А Василину Премудру звільню з темниці — і всі стануть у неї премудрості вчитися! У царствах ваших запанує мир, на два царства — бенкет весільний влаштуєте! Пізнаєш ти, царю Мокій, як добре жити без війни!
        Та й чи не сумно тобі жити стільки літ без дружини?
        … Замислився цар Мокій про своє життя… А й справді: стільки літ все воював та воював… Так нареченої — повік не знайдеш… А дочка Дермідона-царя Варвара — цареві Мокієві добра пара: в міру сварлива, в міру пихата, розуму ні з шило, зате вродлива…
        І так раптом закортіло Мокієві-царю одружитися!...
        Каже він Іванові:
        — Оце так чудасія! Думав, посаджу тебе на палю! Натомість послом тебе відряджаю…
        Добре, нехай так і буде: рушай! Тільки без Варвари-царівни назад не вертайся!

* * *

        І вирушив Іван послом до царя Дермідона.
        Прийшов — та й каже йому:
        — Я, Іван-посол, від царя Мокія прийшов. Просить цар Мокій руки твоєї милої доньки!
        А Дермідон-цар відповідає:
        — Десять літ бажав Мокій лише воювати! А тепер поріднитися надумав? Оце вже ні! Знаю я його — він вирішив хитрістю мене захопити! Хоче в мене Василину Премудру підступом забрати, хоче владу над обома царствами здобути! Ми ж тому й воюємо з ним! І згоди між нами жодної не може бути!
        — Я тому і прийшов, щоб, нарешті, ворожнечу між царствами зупинити, вас породичати й помирити. А Василину Премудру — звільнити й на волю її відпустити. Влаштуємо весілля — й укладемо мир…
        — Ні! Не бути цьому! — заверещав Дермідон.
        … А Варвара-краса, калачем коса, донька царя Дермідона, — усю цю розмову чула.
        Засиділася Варвара без чоловіка! Стільки років уже — заміж хочеться, а жениха все катма… То — Дермідону-царю жених не до вподоби: то бідний він, то не знатного роду… То — самій не до серця: то старий, то з лиця бридкий…
        А за десять років війни стількох повбивали, що й не сватається вже ніхто!...
        Увійшла вона — та як заверещить:
        — А в мене ти запитав, батьку? Укладай мир! Я заміж хочу!
        І такий вона лемент зчинила, що зрозумів цар Дермідон: як не видасть він зараз доньку заміж, то вже ніколи не буде йому спокійного життя…
        — Гаразд, — каже, — віддам дочку заміж! Але Василину Премудру — не віддам, поки всю премудрість її не отримаю! Не хоче вперта дівиця мені підкоритися, премудрістю своєю не хоче зі мною ділитися!... Поради дає мені одну дивнішу від іншої, глузує з мене…
        Ось, приміром, таке мені каже: «Облиш, Дермідоне, плоть убиту споживати! Досить вже звірям, птахам і рибам — від тебе страждати! А від їжі негодящої — і живіт твій болить, і розум, закритий від світла істини, не надто працьовитий!...»
        Або ще таке скаже: «Багатства — не накопичуй для себе! Немає користі в такому багатстві: марно воно пропаде! Добрий володар — багатий добробутом і багатством своєї країни! І бореться він — за життя народу в достатку та мирі! Добром, аж ніяк не насиллям — він керує! Лише лиходійства й злобу окремих людей — своєю владою він зупиняє!...».
        — Дозволь мені, царю Дермідоне, з Василиною поговорити! Я зроблю так, що вона всім премудрість свою відкриє: бери кожен — хто скільки хоче та може вмістити!
        Адже немає користі від премудрості, яку тримають під замком і не використовують!
        Премудрості ж — треба довго навчатися! Чимало тут кожен — має сам потрудитися!
        Щоб навчатися премудрим бути — треба любов’ю думки свої освітити!
        Бо премудрість — частина душі, що має велику любов сердечну!
        … І от, ніхто не думав-не чекав, погодився Дермідон і наказав відвести Івана до темниці, де Василину премудру під замком тримали.

* * *

        Повела варта Івана. А цар Дермідон і Варвара-царівна і слуги — теж пішли. Цікаво їм стало все побачити! І лячно було мить проґавити, коли Василина всім свою мудрість почне роздавати!
        Відімкнули замки, відчинили двері до темниці.
        Побачили одне одного Іван і Василина. І — з’єдналися вони душами в любові!
        Тепер вони розуміли думки одне одного без слів! Стоять, дивляться вони одне на одного — і ніби немає нікого поруч!
        Мовчання вуст не заважало їм чути одне одного:
        — Я чекала на тебе! Я так чекала, коли ти прийдеш по мене!
        — Пробач мені, що так довго йшов! Я відчував, що є причина, чому я тут опинився. Якби я лише знав про тебе, — то поспішив би…
        А цар Дермідон хвилюється:
        — Чого це ви мовчите? Що? — премудрість від нас ховаєте?
        Дивиться Василина ласкаво і мовить Іванові вже так, щоб усі чули:
        — Не журися через те, що довго до мене йшов! Ти багато доброго дорогою зробив! І тому — ти мені ще дорожчий! Тому — ще сильніше тебе я люблю!
        А я — жила без печалі у цій темниці, жила так, ніби на волі! Душею, мов птаха вільна, линула над землею й обіймала усіх і все любов’ю сердечною! Співала пісень любові — і слухали душі людські цих моїх пісень! То дівиця-краса пісню серця почує — й заспіває її коханому! То мати, схилившись над колискою, поєднає свою ніжність із моєю, гойдаючи дитя! То пастушок мою мелодію сердечну вчує — і на сопілку її заграє! То пташки по-весняному посеред осені зацвірінькають! То вітерець зашелестить березовим листям — пісні моїй у такт — та й обійме теплим подихом людину добру!
        Та й тілом я не лінувалася! Тут, у темниці, часу не гаяла: книжку для людей написала! В ній розповіла все те, що знала: про те, як людина на Землі народжується, нащо має доброти вчитися, як щастя своїми силами творити, як емоції свої підкорити, як життя своє з Божим Велінням поєднати, як призначення своє втілити… А ще правителям поради записала — щоб у добробуті народи царств зростати могли.
        Якби всі люди слухалися закону Божого, якби були до ближнього добрі, небайдужі, — то життя мόжна було б змінити, щоб усі змогли прекрасніше жити!
        І тоді промовив Іван теж так, щоб почули і Дермідон, і Варвара, і слуги, і варта:
        — Ходімо зі мною, Василино Прекрасна, у мій дім! Будь мені за подругу, супутницю та вірну дружину! А книгу, що ти у темниці писала, і в котру всю премудрість уклала, — нехай всі люди читають! І коли премудрості навчаться — не буде більше суперечок, не стане між людьми колотнечі!
        І відповіла йому Василина:
        — Так, я згодна.

* * *

        Цар Дермідон дав згоду на весілля доньки. І між царствами — запанував мир.
        Цар Мокій із Варварою одружився. І тепер воює часом — лиш із нею одною. Втім, дружинонька не дає йому взяти верх над собою.
        «Книгу Мудрості», що Василина в темниці писала, багато разів переписували й у всі куточки обох царств надсилали.
        Часом люди ці книги читали. І коли поради мудрі від Василини Премудрої — в життя вони втілювали, то царства ті процвітали.
        … Так от допомогли Іван з Василиною налагодити життя у тих землях. І настав їм час повертатися додому.

* * *

        Підійшли вони до дому. Зустрічають їх Івáнові батько й мати.
        І кажуть синові:
        — Довго ж ти по ягоди ходив!
        Іван їм вклонився й за затримку повинився:
        — Пробачте, що так довго по ягоди ходив! Але ось: ягід шукати пішов — а дружину собі прекрасну знайшов! Радійте! Зустрічайте!

* * *

        Ну, а що далі було — так одразу й не розказати! Про всі добрі справи їхні спільні — за раз не оповісти!...
        А тому, на цьому — нашій казці кінець.
        А любов — усім ділам добрим — вінець!

ВАСИЛЬКО  >>>